Skip

Михайличенко: Хочу, щоб президентом був мій син

Михайличенко: Чи дружили ми з Лобановським? Я хочу вважати себе його другом і товаришем

Знаю багатьох людей, які люблять футбол навіть більше, ніж деякі футболісти

– Олексію, добрий вечір!

– Добрий вечір, Олесю!

– Ти – знаменитий футболіст. А телеведучим хотів коли-небудь бути?

– Коментувати? Ні. Пам’ятаю, як коментували мою гру і яке ставлення у мене було до багатьох коментаторів. Тому – ні. Я впевнено почувався на полі, і мені цього досить. Коли завершилася кар’єра, я спробував, трохи коментував англійський футбол. Цей досвід був цікавим. Я розумію, наскільки це складно, яким потрібно бути підготовленим, ерудованим, підкованим у багатьох сферах. Але щоб це стало сенсом мого життя – я такого не скажу. (Усміхається).

– Доводилося себе стримувати біля мікрофона в пікові моменти?

– Звісно! Як правило, я коментував на каналі "Інтер" не один, а в парі. І коли я чув, що колега розповідає про епізод як непрофесіонал, то мені хотілося б його поправити, але...

– Стукнути не пробував?

(Сміються).

– Ні! Стримувався. Уже після ефіру намагався йому пояснити ті чи інші моменти.

– Кілька років тому Савік Шустер починав телевізійний футбольний проект, у якому ти був співведучим. Я дивилася робочий матеріал. Було цікаво, весело. Ти завжди в гуморі, і там тобі дуже добре вдавалося. Що дав тобі цей досвід?

– Річ, напевно, навіть не в гуморі, а в позитиві. Був дуже цікавий проект. Він надихнув і згуртував нас. Шкода, що він обірвався на злеті, якщо можна так сказати. Але нікуди не подінешся. Не знаю, які причини у Савіка Шустера були закрити цей проект. Не довели його до кінця. Шкода. Я бачив, яке ставлення було у хлопців і дівчат, яких я запрошував допомагати нам. Було чудово.

– Савік тебе чогось нового навчив?

– Ми вчили один одного. Він дуже любить футбол, намагається бути його знавцем. Перевершити мене навряд чи зможе, хоча намагається. (Усміхається). У нього великі знання, особливо в італійському футболі. Але я теж в Італії трохи розумію! У нас було багато дискусій.


Фото: Сергей Крылатов / Gordonua.com
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com


– Хто з відомих людей, не футболістів – артистів, журналістів, політиків, – реально дуже талановитий у футболі? У чиїй особі футбол утратив зірок?

– Важко сказати. Я бачу багато людей, які дуже люблять футбол. Навіть більше, ніж деякі футболісти. (Усміхається). У багатьох велике бажання грати, показати себе.

– Наприклад, хто? Назвімо.

– Той самий Савік Шустер, наскільки він любить футбол. Як його любить Діма Гордон. Я бачив його щасливі очі, коли він вийшов у матчі на стадіоні "Динамо". Я прекрасно розумію цих людей. Коли я маленьким ходив на стадіон і дивився на своїх кумирів, хотів так само, як вони, виходити на поле, це для мене дуже багато значило і стало стрижнем мого життя.

– На твоєму рахунку унікальне досягнення. Ти – чемпіон одразу трьох країн: СРСР, Італії і Шотландії. Колеги-футболісти тобі заздрили?

– Не можу відповісти ні так, ні ні. Не думаю, що має бути заздрість. Футбол усе-таки настільки командний вид спорту. Не можна говорити, що я чемпіон трьох країн...

– ...просто ти скромний!..

– ...я грав у командах, які вигравали чемпіонати трьох країн. Це Болт (восьмиразовий олімпійський чемпіон Усейн Болт."ГОРДОН") пробіг 100 метрів – здобув медаль. Він один. Або стрибун у довжину або у висоту. У футболі – команда. Без хлопців, які були зі мною на полі, навряд чи б таке сталося. Чи стимулюють успіхи інших, підстьобують? Важко сказати. У "Динамо" (Київ) узагалі була атмосфера чемпіонів. Я її відчув задовго до того, як почав грати, навіть до того, як прийшов у динамівську школу. Я бачив ту команду, яка весь час ставала найкращою. Це у підсвідомості гравців. Можливо, було між нами змагання – хто більше виграє, коли ми роз’їхалися. Багато хто став чемпіоном в інших країнах.

– Отже, підстав один одному футболісти не робили?

– Ні. Наша команда 80-х була настільки дружньою і досі залишається. Ми завжди першими вітали один одного, раділи один за одного. Навіть після того, як роз’їхалися по інших командах, улітку обов’язково збиралися, проводили час разом, із сім’ями, із дітьми. Практично щоліта.

Я впав на руку. Невдало. Плече вибило, кістка стирчить. За воротами стояв Дмитро Харін. Кажу: "Дімо, встав назад!" А він так зблід

– Розумієш, іноді дивишся гру, на полі видно, які у гравців між собою стосунки. Хтось комусь навмисно не дає паса, не помічає партнера, який може забити, і від цього страждає гра.

– У команді ніхто не змушує дружити. Це не обов’язково. Але віддати товаришеві...

– У бутси голок не підкладають?

– Та ні, що ти, навіть у думках такого немає! Твої гроші залежать від того, що зробить твій партнер. Ви робите роботу разом. Зробиш йому гірше – зробиш гірше собі.

– Футбол – дуже травмонебезпечний вид спорту. Професійні футболісти завжди ламані-переламані. Скільки у тебе було травм?

– Достатньо. Тільки на колінах чотири операції було. За все у житті треба платити.

– Яка була найприкріша травма, яка, можливо, вплинула на кар’єру?

– Це було в Ізраїлі за два тижні до чемпіонату світу [1990 року]. Залишалося п’ять хвилин до кінця гри, коли у мене вилетіло плече.

– У буквальному сенсі – вилетіло?

– Так, мене штовхнули ззаду, я впав на руку. Невдало. Плече вибило. У мене кістка стирчить, але я не розумію, із ногою я б зрозумів, яка травма, а тут – рука. За воротами стояв Дмитро Харін. Кажу: "Дімо, встав назад!" А він так зблід, лікарям замахав. Я зрозумів, що не вставить... Повернувся із клініки, а вся команда перебувала в моєму номері, чекала. Прийшли литовці і грузини, знайомі по радянському чемпіонаті, які тоді грали за ізраїльські клуби. Підтримали мене.

– Довго потім відновлювався?

– Чемпіонат світу я пропустив.

Небезпечно мати такого сусіда, як Росія, який не вміє жити в мирі

– Свого часу ти відмовився грати у московському "Динамо", категорично не захотів переїжджати до Москви. Яке було ставлення російських футболістів до українських? Чи не було чогось такого?

– У ті часи не було. Коли виїжджали за кордон, ми всі були росіяни. Так давно повелося. Непорозумінь не було. У кожній московській команді можна було знайти гравця з України, Грузії чи Вірменії.

– Не ставилися як до молодших братів?

– Зовсім ні. Навпаки, "Динамо" (Київ) ставилося до всіх інших як до молодших братів. (Усміхається).

– Мало право!

– Тому що "Динамо" тоді було на голову вищим за всіх.

– Ти згадав, що за кордоном усіх називали росіянами... У тебе був випадок у Шотландії, коли тебе називали росіянином, а потім перепрошували. Розкажи.

– [Пол] Гаскойн якось пустував, назвав мене "росіянин такий-то". Жартома. Я у відповідь: "А ти – шотландець такий-то!" Він мені: "Я не шотландець, я англієць". А я кажу: "Я не росіянин, я українець". Він каже: "Гаразд, годі!" Друге слово його не образило, він на шотландця так відреагував. (Усміхається).

– Загалом, зрозумів тебе!

– У Шотландії зі мною грав Олег Кузнєцов. Там знали, що ми з України, з Києва.

– Коли-небудь ти міг собі уявити, що Росія нападе на Україну?

– Звісно ж, ні. Не те, що уявити не міг – мені досі не хочеться у це вірити. Небезпечно мати такого сусіда, який не вміє жити в мирі. На жаль.

– У тебе родичі в Росії є?

– Звичайно.

– Як ви спілкуєтеся зараз? Уплинула війна?

– У принципі, достатньо подивитися телебачення Росії, і ти зрозумієш, яке спілкування спочатку було. Я розумів, що розмовляти із зомбованими людьми немає сенсу, тому просто перестав спілкуватися. Через якийсь час вони заспокоїлися, трошки почали розуміти.

– Ага, почали розуміти?

– Так. Зрушення є, на щастя. Хоч не в усіх, напевно.

– Економіка відкриває їм очі?

– Не думаю, що тільки економіка. Поглядів моїх знайомих на певні речі вона не може сильно змінити. Але якщо у людей є інтернет, якщо вони цікавляться, дістають інформацію з різних джерел, то по-іншому оцінюють ситуацію.


Фото: Сергей Крылатов / Gordonua.com
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com


– Дмитро Гордон каже, що чемпіонат світу з футболу у Росії заберуть. Ти як уважаєш?

– Сказати, що я хочу, щоб забрали, – це злостивість. Уважаю, що вони незаслужено отримали, це так. Заберуть чи не заберуть? Насамперед дуже шкода, що ми не їдемо. Маю на увазі на чемпіонат світу, не в Росію. Своєю поведінкою не тільки щодо України, а до всієї Європи і всього світу Росія не заслуговує на цей турнір.

– Чому ти думаєш, що незаслужено дали Росії чемпіонат?

– Мені так здається. Я не входжу до жодних комітетів ФІФА, але здається, що незаслужено.

– У Росії розгорівся допінговий скандал. Сучасний спорт увесь побудований на допінгу?

– Можеш мені повірити: за весь час, що я грав, ані разу не використовував жодних допоміжних засобів. Ніколи. Коли ми грали на Олімпіаді в Сеулі, був не допінг, а препарати, що допомагають швидше відновитися після важких ігор. Я сказав: "Не треба! Того, що в мені закладено, мені вистачить". Я розумів, що досить добре підготовлений, нічого не потрібно, організм сам зробить усе, що потрібно.

– Але це було давно. А зараз як? Не увійшло в моду?

– У футболі такої моди бути не може. Допінг працює короткий час, а потім обов’язково настає сильний спад. У футболі сезон триває 10–11 місяців, і це неприйнятно.

У нас дуже гарні футболісти. Просто їх стало менше. Раніше Україна могла нагодувати футболістами весь СРСР

– Чого сьогодні не вистачає київському "Динамо", щоб воно заграло так, як за часів [Валерія] Лобановського?

– Футбол – невід’ємна частина життя всієї країни. Економіки, політики. Є певні проблеми. Зовсім інша ситуація, ніж раніше. Щось утрачено і не відновлено після розпаду Радянського Союзу. Не потрібно відтворювати чи покращувати те, що було за СРСР. Потрібно будувати нове. Для цього потрібні і гроші, і фахівці, і бажання. Мені здається, усе одно має бути державна програма у спорті.

– Ну, ось ти любиш риболовлю. Приходиш – тиша навколо... Напевно ти на риболовлі аналізував, що потрібно зробити, щоб вийти на інший рівень і знову почати перемагати, перемагати, перемагати.

– Насамперед – політика дитячого футболу. Потрібно повернути дітей на футбольні поля. Завжди футбол починався із двору. А потім – далі. Потім друга приведеш до школи. Обов’язково приводили друзів. Вдалося – не вдалося, це інше питання. Але діти хотіли цим займатися. Зараз, мені здається, батьки більше хочуть, щоб син став футболістом, ніж сама дитина.

– Тому що професія грошовита?

– Не завжди через це. Може, у тата амбіції, які самому не вдалося реалізувати, і він хоче, щоб дитина...


Фото: Сергей Крылатов / Gordonua.com
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com


– Я знала багато історій про хлопців, про яких говорили: "Ну, це майбутня зірка!" Чому ми їх потім не бачимо в українському професійному футболі? Куди вони діваються?

– Перехід із дитячого футболу в дорослий дуже важкий. Ти згадай, як часом кажуть про дітей, які співають: "Такий голос!"

– Так, про хлопчиків особливо.

– А потім? Те саме відбувається у футболі. Буває ломка. За рік дитина, буває, підростає на 15–20 см, утрачає швидкість, координацію. Відновити це дуже важко. Талановитих дітей багато. Але до таланту потрібні ще характер і працездатність.

– Чим сьогоднішні футболісти відрізняються від тих, із якими ти грав?

– Важке запитання... Чим відрізняються? Віком наразі.

(Сміються).

У нас дуже гарні футболісти. Просто їх стало менше. Багато зруйновано. Раніше Україна могла нагодувати футболістами весь СРСР. Були прекрасні школи та інтернати. Та ми ж бачимо: у дітей уже все по-іншому, у них планшети...

– ...пріоритети змінилися...

– ...айфони, комп’ютерні ігри. Дітям це легше. Але й футбольних шкіл стало набагато менше.

– Хто твій найкращий друг серед футболістів?

– Ну-у, у мене багато друзів серед футболістів, не хочу нікого образити. І Олег Блохін, і Вадим Євтушенко. Володя Безсонов. [Олег] Протасов, [Геннадій] Литовченко. На жаль, уже немає Андрія Баля... Та практично всю команду тут можна перераховувати. Я ж казав, що ми були дуже дружні. Бєланов Ігор... Я от зараз когось забуду – так образяться на мене, не дай Боже! (Усміхається). Ми завжди раді зустрічатися.

– Зараз часто зустрічаєтеся?

Досить-таки часто. Час такий настав – увесь час якісь ювілеї! (Усміхається). Часто збираємося на ветеранські матчі. Я дуже радий, що інтерес глядачів є. Назвати це великим футболом уже не можна. Швидким кроком – бігати вже важко.

(Усміхаючись). Та годі! Не повірю!

– Багато з тих, хто бере участь у цих матчах, каже, що після гри – набагато цікавіше. На полі теж добре, але потім ми збираємося, починаємо згадувати...

– ...звичайно, і застілля...

(Усміхаються).

– ...розповідати історії. Усім дуже подобається. Щоразу знаходимо приводи пожартувати, посміятися один над одним.

Я три дні практично нічого не їв. Три тренування щодня. Скинув вагу до 78 кг. Потім вийшов на зарядку, вітер подув – і мене знесло

– Валерій Лобановський був жорсткою людиною?

– Жорсткою. Вимогливою. У тому, що стосувалося роботи, результату, команди, він не йшов на жодні компроміси. Він розумів, що від цього залежить навіть не сьогодні – завтра.

– Тренування були важкими? Які навантаження?

– Нормальні. Такі, якими вони мають бути.

– Зараз, мабуть, не такі. Хлопці згадують, що тоді вони були нелюдські. Виживали найсильніші.

– Нічого такого! Ці слова – доля слабких. Для того, щоб щось вигравати, треба вмирати.

– Розкажи докладніше, як ви працювали.

– Ми ж говорили про характер. Він має бути вихований. Валерій Васильович проводив багато тестів. Коли його вже не стало, а я став головним тренером, то досліджував та осмислював їх. Проводячи тести, він заздалегідь приблизно знав, скільки я пробіжу, скільки Вася Рац, скільки Ваня Яремчук або Вадим Євтушенко. Він знав, але весь час гнав нас уперед, щоб ми виймали із себе все, щоб ще і ще поліпшували. Він не проводив тестів – характер він тренував. Щоб ми могли працювати на межі. Якщо будь-який бігун на тренуваннях увесь час буде бігати стометрівку за 15 секунд, хіба колись він пробіжить за 10? Ніколи в житті! Потрібно навчитися працювати. Кожна перемога – це та робота, яку ти вклав, але вона забувається за одну секунду.


Фото: Сергей Крылатов / Gordonua.com
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com


– Що було найскладнішим у тренуваннях? Були моменти, коли хотілося сказати: "Усе, пристреліть!"?

– У мене найскладнішим був перший рік. Мені було 17 років, у Гаграх і Гантіаді збори, у січні. Я прийшов із дитячого футболу. Перша команда і дубль разом тренувалися, за однією програмою. Тренування були один до одного. Проводив Анатолій Кирилович Пузач. Три тренування на день. Так бігати! Я тягнувся за старшими товаришами, але мені було так важко. Думав, що помру. Раптом Валерій Васильович підходить і каже: "А що у нього за вага?" У мені було тоді 82 кг. Лікар, [Володимир] Малюта, запитує: "А скільки треба?" – "78". Треба – так треба, якщо Валерій Васильович сказав. Я три дні практично нічого не їв. Три тренування щодня. 78 кг. Потім вийшов на зарядку. Вітер подув – і мене знесло.

(Сміються).

Я бігти проти вітру не міг. Підійшов до мене Анатолій Кирилович: "Не треба, що ти собі надумав?!" А я ледве на ногах стою, мене під костюмом не видно. Анатолій Кирилович увесь час згладжував, прибирав...

– Жалів?

– Валерій Васильович суворіший, а Кирилович – ніби практичніший. Не теоретик, а практик. Сказав: "У тебе нормальна вага". Узагалі, завжди допомагав.

– Тебе Лобановський виділяв, усі говорили, що ти його улюбленець.

– Ні-і-і.

– Та ну?!

– Він добре до мене ставився, навіть дуже. Але улюбленцем? Навряд чи.

Сергій Богачек був єдиною людиною, хто переходив із Лобановським на "ти"

– Людські взаємини які між вами були?

– Дуже гарні. Він мені допоміг стати сусідом своїм. Спочатку я був у нього гравцем, потім – партнером по тренерському штабу. А ще й сусідом. Чи дружили ми? Я хочу вважати себе його другом і товаришем. 100%.

– Він ділився з тобою сокровенним?

– Він узагалі рідко це робив. Може, ділився з Кириловичем. Він ніколи не показував своїх слабкостей. Був досить вольовою людиною. Не пам’ятаю, щоб він міг розслабитися, поскаржитися, когось обговорити. Не було такого.

– А сентиментальність, проявляв емоції?

– Він любив жартувати, розповідати і слухати анекдоти. Згадував випадки зі свого ігрового життя. Іноді удвох із Кириловичем вони згадували ті часи, багато сміялися. Начебто роки в них інші, а жарти схожі. Переходять із покоління в покоління. Із Сергієм Анатолійовичем Богачеком (гравець і тренер "Динамо". – "ГОРДОН") Лобановський виріс разом, до школи ходив. Він був єдиною людиною, яка, коли ми сиділи за столом, могла сказати йому: "Валера". Єдиний, хто переходив на "ти". Богачек і Юрій Андрійович Морозов – його найближчі друзі, з якими, можливо, він був відвертим.

– Чому говорили, що ти його позашлюбний син?

– Це жарти! (Сміється).


Фото: Сергей Крылатов / Gordonua.com
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com


– Гарненькі жарти! Він знав, що так говорять?

– Якось Толік, Анатолій Васильович Дем’яненко, запитав Валерія Васильовича: "Це правда?" Що він міг відповісти? Посміялися – і все.

– Нічого не сказав, так?

– Але коли про це почула Ада Панкратіївна (дружина Лобановського."ГОРДОН"), то трошки розлютилася.

– Напружилася.

(Усміхаються).

– Але, звісно ж, це жарт.

– Зараз так само тренуються, як за часів Лобановського?

– Будь-які методики удосконалюють. Змінюють. Щось додають, щось прибирають. Прогрес триває.

– Інтенсивність та навантаження можна порівнювати?

– Я думаю, так. Якщо брати київське "Динамо", то Саша Хацкевич сам пройшов школу Лобановського. Він усе це знає. Але часи змінилися. Уже немає тих зборів тримісячних, які раніше були у нас. Місяць, трошки більше. По-друге, наскільки стало більше ігор у сезоні. Тому змінюється і теорія, і практика.

Я прийшов у дубль київського "Динамо" та дістав неповну ставку – 150 карбованців

– У футболі можна сьогодні заробляти мільйони, це одна з найвисокооплачуваніших професій у світі. Як ти вважаєш, це виправдано?

– Напевно, так. Якби не було віддачі, футболісти не одержували б таких грошей. Як до цього ставитися. Вони заробляють. У них є 10–12 років продуктивної роботи, протягом яких вони мають забезпечити собі базу на все життя.

– Які зарплати були в тебе, коли ти був футболістом, пам’ятаєш? У різних клубах?

– Звісно, пам’ятаю. (Усміхається). Як не пам’ятати! Я прийшов у київське "Динамо" і дістав неповну ставку. По-моєму, 150 карбованців. У дублі. А потім, в основному складі, 250–260. Ще – премії за ігри.

– А середня зарплата тоді яка була?

– Не можна сказати, що за тих часів футболісти заробляли величезні гроші. Але – добрі. Якщо ми вигравали, то виходило нормально. Не можна сказати, що ми шикували. Коли з’явилася збірна, були додаткові бонуси, преміальні. Ставало ще краще.

– Де ти почав заробляти великі гроші?

– Звісно, в Італії і Шотландії. Там уже були професійні контракти.

– Якби ти зараз грав, то одержував би мільйони. Ти це розумієш?

– Усьому свій час. Спасибі тому часові, що я зміг виїхати і п’ять років у Шотландії і рік в Італії відіграти. Ці роки дали мені дуже багато і допомогли моїй сім’ї. Так що – спасибі. Я розумію, що багато футболістів – великі, дуже великі – не змогли заробити і цього.

Аджем хотів піти з московського ЦСКА. Його відіслали в танкову дивізію. Він побув там місяць і попросився назад

– Кажуть, в українському футболі сьогодні є така проблема: купують легіонера, а він продовжує жити своїм життям. Не ходити на тренування або ходити тоді, коли йому хочеться. Не віддаватися настільки, наскільки потрібно. Тренер із ним розмовляє, а він уставив навушники, щось своє слухає. Немає субординації, трепету, як було раніше, за часів того самого Лобановського. І через це страждає результат.

– Сьогодні стало важче у психологічному плані створити команду однодумців. Ми були переважно з однієї республіки, з України. Було все закрито, цілісно, своя дисципліна, свої важелі впливу, покарання...

– Ви боялися Лобановського? Із трепетом ставилися до нього?

– Звичайно. Мало того, що були грошові штрафи, ще була армія.

(Сміються).

Якщо хтось погано поводився, відправляли в армію. За тиждень люди приходили як шовкові!

– Серйозно?

– Завжди так було. А куди подінешся?


Фото: Сергей Крылатов / Gordonua.com
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com


– Авжеж, мотивувало!

– Боюся помилитися, по-моєму [Юрій] Аджем хотів піти з московського ЦСКА. Його відіслали в танкову дивізію. Він побув там місяць і сам просився назад: "Буду грати".

– Передумав.

– Так. Якщо я помилився, нехай не ображається. Були такі випадки. Зараз інший час. Багато іноземців, і дуже важко підлаштуватися. Важко зрозуміти, про що він думає, чого хоче, про що мріє. Але це потрібно робити – збирати, об’єднувати команду. Це найголовніше. Неважливо, якою мовою вони говорять. Важливо, щоб вони правильно думали, щоб були єдині. Це складно зробити в нашій ситуації.

– Мотивації бракує?

– Мотивація завжди є. Гравець переходить у київське "Динамо" для того, щоб краще жила його сім’я. Тому що він зароблятиме пристойні гроші. Головне, щоб у свідомості було: ці гроші потрібно заробити, а не одержати. Тоді все стане на свої місця.

– Нинішні футболісти багато читають?

– Чесно, не знаю. Навіть якщо бачиш їх із планшетом, то, може, вони грають, а може, читають. У мене в планшеті багато книг. Раніше дуже багато читали. У нас на базі був один телевізор на поверсі. Об 11 годині його вимикали. Усі розходилися по кімнатах і читали. Обмінювалися книгами. І в літаках читали, і в поїздах.

– Який гол у тебе улюблений?

– Їх не так уже й багато було. Я ж не Олег Блохін, що їх згадати не можна.

– Олегу Володимировичу привіт!

– Так, Олеже, привіт! (Махає на камеру). Чимало важливих для мене м’ячів. Пам’ятаю свій перший м’яч за київське "Динамо" у ворота ЦСКА. Пам’ятаю перший гол за збірну Радянського Союзу у ворота Франції. Пам’ятаю м’яч Сполученим Штатам, який забив на Олімпіаді, він вийшов непоганий. У мене, я ж кажу, не так багато голів – мені легше згадати.

– Знову-таки – скромність, мабуть, головна риса! Хто для тебе найкращий футболіст усіх часів і народів?

– Уважають, що Пеле великий. Але я не бачив, як він грав. Я бачив [Дієго] Марадону, бачив Блохіна, [Марко] ван Бастена, [Рууда] Гулліта. Когось одного назвати мені дуже важко. У ті часи за "Золотий м’яч" не дві людини боролися. Була більша конкуренція, набагато.

Лобановський завжди останнім заходив в автобус. Коли пробивали штрафний або кутовий, міг по черзі торкнутися кишень або подивитися на годинник

– Практично всі футболісти дуже забобонні. Які прикмети в тебе є?

– Якщо я розповім, який же я буду забобонний? Якісь є. Може, це навіть не забобони, але ти помічаєш, коли вдало пройшла гра або просто вдалий день. Згадуєш, із чого він починався. Воно все одно відкладається в тебе в голові, і ти намагаєшся наступного разу робити те саме. От і все.

– Наприклад, що ти повторював?

– Коли я грав, я завжди останнім одягав футболку. І на поле виходив останнім завжди, у тих випадках, коли не був капітаном.

– У Лобановського були прикмети?

– Він завжди останнім заходив в автобус. Коли пробивали штрафний або кутовий, міг по черзі торкнутися кишень або подивитися на годинник. Були прикмети, звичайно.

– У вас із дружиною Інною двоє синів. Старший здобув прекрасну освіту на Заході і зараз працює в Мінекономіки України. Йому там подобається?

– Важко судити, ми мало говоримо з ним про роботу. Він утомлюється, багато роботи, намагається не розповідати. Але я підозрюю, що йому не все подобається.

– Яка в нього посада?

– Поставила в безвихідь.

– Ах, так, ви ж мало говорите про роботу.

(Усміхаються).

– Абсолютно!

– Зате зрозуміло, що не тато влаштував!

– Він жодного разу не скористався моїм ім’ям. Я намагався про це завести мову, він сказав: "Тату, не потрібно, тому що якщо буде якийсь спірний момент, то виникнуть запитання до тебе, а я не хочу. Буду сам усе робити".

– Молодець!

– Він сам склав своє резюме, я навіть не знав.


Фото: Сергей Крылатов / Gordonua.com
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com


– Молодший син Матвій ким планує бути?

– Ой, хоча б школу треба ще закінчити.

– Якось ти з тугою...

– Не може він ще визначитися. Йому 13 років усього лише. Ми його питали. Він каже: "Хірургом". Я насилу собі уявляю. Я боявся б стати лікарем, це дуже важка професія. Але я розумію, що це ще дитяче, наївне. Якщо так станеться, то так і залишиться. Але все ще може змінитися.

Хотілося б, щоб президентом був мій син. За нього б я проголосував

– У вас із Інною показова історія кохання, яку можна описувати в романах...

– Не треба! (Сміється).

– Ви з 13 років знайомі, жили в сусідніх під’їздах і досі разом. І у вас усе прекрасно. Двоє дітей. Що у твоєму житті сталося завдяки їй?

– Дуже багато. У 20 років я став батьком. Коли грав у дублі, спокус було дуже багато. Не в тому сенсі, а щоб побути із хлопцями, кудись сходити. Але я знав, що в мене є сім’я. Вона якоюсь мірою мене оберігала. Для мене важливо було бути главою сім’ї. Я хотів, щоб моя сім’я жила добре. А для цього треба добре грати і добре заробляти.

– У який час і в якій країні ти і твоя сім’я були найщасливішими?

– Я сподіваюся, що цей час ще попереду. І, надіюся, у цій країні. Хотілося б.

– Ти зіграв футбольного тренера в одному із серіалів "Студії "Квартал 95". Зараз інший їхній серіал, "Свати", в Україні заборонили до показу. Як ти до цього поставився?

– Мені дуже подобався серіал "Свати", із задоволенням дивився. Не розумію, чому це забороняють. Я бачу багатьох наших артистів, які виступають у Росії. Тут їх ніхто не забороняв. На мою думку, домовлятися треба політикам, а не артистам. Може, цю проблему треба вирішувати з іншого боку, я не знаю. Не вважаю, що це правильно – забороняти фільми, які не мають ідеологічного навантаження.

– Якщо Володимир Зеленський (керівник "Студії "Квартал 95". – "ГОРДОН") збереться у президенти, ти підтримаєш?

– Я, напевно, вивчу його програму. Програма, з якою він ішов у фільмі ("Слуга народу"."ГОРДОН"), мене не зовсім влаштувала.

(Усміхаються).

– Що ж там тобі не сподобалося?

– Сама програма сподобалася. Реалізація не вдалася.


Фото: Сергей Крылатов / Gordonua.com
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com


– Як зазвичай – кульгає реалізація. А ти знаєш людину, яка була б ідеальним президентом? Навіть якщо вона сьогодні не думає про це і не збирається нікуди йти? Але от якби вона пішла, то Україні б пощастило нарешті?

– Я дивлюся на нашу молодь, на свого старшого сина. У нас ціла плеяда молодих освічених людей, які дуже хочуть, щоб Україна була нормальною європейською цивілізованою країною. Я не можу назвати когось... Хотілося б, щоб це був мій син!

– О-о-о!

– За нього б я проголосував, 100%. Він порядний, чесний і, найголовніше, він знає.

– Знає?

– Так, він закінчив хороший університет, чудова освіта.

– Що він закінчив?

– Університет у Лондоні. Бізнес, економіка, бухгалтерія.

Кузнєцов був у мене перекладачем. Дуже коротко перекладав. Якщо людина говорила хвилин п’ять, він двома фразами мені все переповідав

– Ти жив у кількох країнах...

– СРСР, Україна, Італія, Шотландія, Англія. У принципі, останні дві – це Великобританія.

– Скільки мов ти знаєш?

– По-хорошому, напевно, жодної. (Усміхається). Жартую, звісно. Російська, українська. Італійська й англійська просто як розмовні. Я їх не вивчав так досконало, як потрібно було. У Шотландії це взагалі важко було, тому що ми з Олегом Кузнєцовим жили поруч. Із сім’ями, із дітьми. Телебачення було російською й українською мовами. Півтори години тренування, а всю решту часу ми між собою спілкувалися. Треба було шотландцям навчатися російської, а не нам англійської.

– Чи виникали якісь смішні ситуації, пов’язані з мовним бар’єром?

– Я приїхав – узагалі жодного слова не знав. Олег був у мене перекладачем. Трошки. Він дуже коротко перекладав. Якщо людина говорила хвилин п’ять, він двома фразами мені все переповідав. Казав: "А решту тобі не треба".

– Хоч у справі перекладав?

– Так, усе у справі. Цікавий випадок був, коли ми ("Рейнджерс"."ГОРДОН") із "Селтіком" грали на Новий рік. 31 грудня о третій годині. Цей матч уважають у них найголовнішим дербі року, "новорічне дербі". Ми виграли 4:2 – я забив два м’ячі й Олег Кузнєцов два. Наш тренер Волтер Сміт заходить у роздягальню і каже: "Так, українців тиждень не чіпати, нехай що хочуть, те і роблять". Відпустку нам дав на тиждень. Дякую, було приємно, вся команда посміялася!

– Гарний початок року!

– Чудовий!

– Який Новий рік тобі найбільше запам’ятався?

– Новий рік, чим він гарний, – очікуванням. Очікуванням щастя, усього нового. Ми практично завжди зустрічаємо Новий рік удома, із дітьми. Якихось відмінностей немає. Але сама атмосфера очікування весь час надихає. Січень пролітає – коли вже буде краще?


Фото: Сергей Крылатов / Gordonua.com
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com


– У тебе прекрасне почуття гумору. Можеш пригадати якийсь розіграш або прикол, який ти придумав або в якому брав участь?

– Тому і став таким гумористом, бо наді мною весь час приколювалися. Одразу важко згадати, але я постараюся... У 1997 році, коли я закінчив грати і повернувся, Валерій Васильович запросив мене у свій тренерський штаб. Збираюся на першу свою гру у Дніпро. Із бази виходимо до автобуса. А Валерій Васильович, я говорив, останній завжди заходить. Я зайшов в автобус. Дивлюся, яке місце зайняти. Попереду сидять Анатолій Кирилович Пузач та Анатолій Васильович Дем’яненко. Кирилович каже: "Олексію, сідай". Я сів спокійно, поставив сумку. І тут за мною заходить Валерій Васильович. Підходить мовчки стоїть і на мене дивиться. А я сів на його місце. Він: "Посунься!" Я мало із крісла не впав. Посунувся, стиснувся, сиджу поруч із ним. А ці двоє ледве не вмирають зі сміху. І зіграли 1:1. Ось що значить – прикмети. Потім я вже згадав, що Валерій Васильович завжди на цьому місці сидить.

– У караоке любиш співати?

– Караоке мене не любить. Я люблю, але народ чомусь іде геть... Тому краще не треба. Люблю слухати. Мені подобається, як мої гості співають. Але в мене, на жаль, не виходить.

– Наскільки я знаю, коли ви збираєтеся з колегами-футболістами із вашого складу, у процесі вечора співаєте. І в багатьох добре виходить. Хто найкраще співає?

– Вадим Євтушенко дуже добре співає. Мишко Михайлов, звісно. Це у нас двоє співаків. Решта? Олег Кузнєцов любить, але поступається їм за майстерністю.

– Можуть починати вокальну кар’єру?

(Зітхає). Уже пізно. Потрібно продовжувати футбольну. Футбольна кар’єра не закінчується, коли перестаєш грати, вона продовжується все життя.

– Гарне закінчення інтерв’ю! Спасибі тобі велике!

– І тобі спасибі!

ВІДЕО
Відео: 112 Україна / YouTube

Записав Микола ПІДДУБНИЙ.


Джерело статті: “http://gordonua.com/ukr/publications/mihajlichenko-hochu-shchob-prezidentom-buv-mij-sin-229815.html”